«Моє становлення як фахівця та особистості відбувалося в час, коли постійно змінювалися умови, тож до них треба було адаптуватися, – зауважує доцентка кафедри пропедевтики внутрішньої медицини ТНМУ Наталія Бількевич. – Утім, цей процес триває й надалі, тому, крім основного предмету, хотіла б навчити студентів уміти адаптуватися, знайти в собі той ресурс, що дозволив би в різних умовах докластися до певної галузі та досягнути в ній успіху».
Сьогодні запросили Наталю Антонівну в нашу «Вітальню».
«Прикладом наполегливої та систематичної праці був батько»
– Саме дитинство та родина формують фундамент життя кожного з нас. Які дитячі спогади зворушують вас найбільше?
– Усі періоди мого життя пов’язані з Тернополем: тут я народилася у середмісті, тут минули мої шкільні та студентські роки, тут живу й працюю. І хоча сама відчуваю себе корінною тернополянкою, батьки мої родом з інших куточків України.
Тато Антон Мусійович народився на Житомирщині, де й донині проживає велика родина Бількевичів, про яку розповідав мені, коли була маленькою. Щоліта наша сім’я вирушала на його батьківщину. Пригадую теплоту та затишок вечірніх розмов, цей неповторний поліський колорит – специфічну говірку, простоту й відкритість тамтешніх людей.
Батько був чудовим оповідачем, і одним з найкращих дитячих споминів є його розповіді мені перед сном – про родину та про різні історичні події. За фахом він – історик, тож розказував дуже яскраво, чим прищепив мені любов до історії ще з раннього дитинства.
Народився тато у сім’ї сільської інтелігенції. Його батько був сільським вчителем, згодом – директором школи в селі Гута-Потіївська, де вони на той час мешкали. У сім’ї любили мистецтво й у тій любові виховували також дітей. Після війни тато вступив до Львівського університету на історичний факультет. Навчатися було нелегко. Часто недоїдав, їздив з дому до Львова на дахах вагонів, якщо неможливо було купити квиток. Після закінчення вишу працював вчителем і директором школи у селах на Чортківщині, а з відкриттям Тернопільського медичного інституту його прийняли до штату, де працював на кафедрі марксизму-ленінізму.
Моя мама Антоніна Василівна народилася на Харківщині, приїхала до Тернополя після війни в 17-річному віці, працювала у культурному секторі. Враховуючи відстань, з маминими родичами я спілкувалася рідше, але знаю, що це була родина хліборобів, які працювали на землі. Серед маминих предків – і багато ремісників, зокрема, мій прадідусь був шевцем. Очевидно, від нього моїй бабусі та мамі передався великий хист до шиття, плетення та вишивання. Нині я його помічаю в молодшої доньки.
– Хто вас надихнув на вибір професії?
– Вибір професії не стався в мене миттєво. Не можу сказати, що я мріяла бути лікарем з дитинства. Хоча дитиною з друзями гралися в лікарню, робили з простирадла білі стіни та лікували ляльок. Згодом я про це вже й забула. Аж якось сусідка віддала моїй доньці ляльку, яку колись їй подарувала. Я впізнала, що ця лялька була моєю, лише по дірках від уколів, які сама ж зробила їй шилом (сміється).
У дитинстві я часто хворіла, змушена була відвідувати дитячу поліклініку. Пам’ятаю дільничних педіатрів, завжди привітних та уважних, які могли знайти підхід до кожного маленького пацієнта. Тож позитивне враження про професію лікаря склалося в мене відтоді. Можна сказати, що саме ці лікарі стали для мене першим прикладом медичного фахівця. Хоча прикладом наполегливої та систематичної праці був для мене батько.
Ще одним спогадом дитинства є ті моменти, коли можна було десь усамітнитися та почитати книжку. Вдома було багато художньої літератури, і я читала її із захопленням, надміру. Хоча могла й енциклопедію прочитати із задоволенням. Напевне, перша книга Сетона-Томпсона про звірів і вирішила напрямок моїх подальших інтересів, адже я стійко зацікавилася цією тематикою (усміхається). Десь з 5-6 класу мене дуже захопила біологія. Я брала участь в олімпіадах з біології та тричі виходила на всеукраїнський рівень, вигравала призові місця. Завдяки цьому побувала в різних містах України – Ужгороді, Одесі, Полтаві. Вже тоді уявляла свою майбутню професію, пов’язану з біологією, навіть була ідея працювати в заповіднику Асканія-Нова (усміхається). Подорослішавши, десь у класі 10-ому, серйозно замислилася над медициною як майбутньою професією.
«Завдячую навчанню у школі тим, що стала студенткою легко та з першого разу»
– Взагалі свої шкільні роки згадуєте із задоволенням?
– Звичайно, це ж найщасливіший період дитинства! Я навчалася у середній школі № 1, тепер це Тернопільська українська гімназія ім. Івана Франка. Ця школа завжди підтримувала високий рівень викладання. Хочу зазначити, що саме закладені в школі підвалини знань дозволити мені досягати успіхів надалі. З вдячністю згадую вчительку української мови Раїсу Юхимівну Левицьку та вчительку англійської мови Майю Миколаївну Фокіну, завдяки яким моїх знань згодом було достатньо, щоб розпочати викладання в університеті англійською мовою.
У класі, де навчалася, було багато сильних учнів. Практично всі першого ж року після випуску стали студентами. Тож упродовж навчання в школі завжди була мотивація вчитися та дотягуватися до високо поставленої планки.
Та шкільне життя не обмежувалося лише уроками. У той час значну увагу приділяли організації вечорів, конкурсів і свят. Це допомагало здружитися, спробувати себе у виконанні різноманітних завдань, що підвищувало самооцінку. Значну частину вільного часу я також присвячувала грі на фортепіано, співам у хорі. Якого високого рівня тоді був шкільний хор першої школи!
Порівнюючи власні шкільні роки з цим періодом у своїх дітей, бачу, як, на превеликий жаль, збідніла ця частина життя школярів, особливо в час пандемії.
Адже спілкування в позакласних проєктах – це теж велика школа життя.
Після закінчення школи із золотою медаллю того ж року вступила до Тернопільського державного медичного інституту – медалістів зараховували, якщо перший іспит складений на «відмінно». Я успішно склала фізику, адже навчалася в класі зі спеціалізацією фізика-математика. Тож завдячую навчанню в школі тим, що стала студенткою легко та з першого разу.
– Чим передусім запам’яталися перші студентські роки?
– Становлення мого покоління цікаве тим, що наші шкільні роки припали ще на період існування Радянського Союзу, і виховували нас у школі, звісно ж, у радянських традиціях. Коли навчалися в останніх класах, розпочалася перебудова, і наш світогляд почав змінюватися, ми зрозуміли, що не всі догми є абсолютними та до всього потрібно ставитися критично.
Студентські ж роки припали на першу половину 1990-их, коли ламалися всі стереотипи. На першому курсі ми ще вчили історію КПРС, а на другому вже відбувалася революція на граніті, студенти виходили на майдан, Україна стала незалежною.
З другого курсу я потрапила в так звану англомовну групу, яка навчалася українською, проте до неї увійшли сильні студенти, зокрема, Вікторія Шідловська, Іванна Хрущ (тепер Горішна), Віктор Бекар, Юрій Мацюк та інші, які нині стали успішними професіоналами в різних галузях медицини. Знову потрібно було тягнутися до планки (усміхається).
На жаль, на той час виховний процес уже не передбачав організацію вечорів, концертів тощо, і після насичених шкільних років цього відчутно не вистачало. З часу дозвілля найбільше запам’ятався табір у Більче-Золотому та сплав Дністром на плотах, який замінив нам літню практику після 2-ого курсу, однак дуже всіх здружив.
Надалі літня практика відбувалася вже у медичних закладах. Особливо пам’ятаю сестринську практику після 3-ого курсу навчання, де в педіатричному та терапевтичному стаціонарах упродовж тижня ми працювали в маніпуляційній та через 1-2 дні вже могли самостійно вводити лікарські засоби різними способами, розчиняти антибіотики та розраховувати їх дозу. Це було надзвичайно ефективно для оволодіння практичними навичками й значно підвищило впевненість у собі! На жаль, нині такий формат практики для студентів є недоступним.
«При виборі напрямку професійної діяльності в мене не було сумнівів»
– Які дисципліни вас приваблювали найбільше?
– З предметів найбільше запам’ятала пропедевтику внутрішніх хвороб і внутрішні хвороби. Пропедевтику на той час вела ціла низка видатних професіоналів своєї справи: Анатолій Васильович Єпішин, Марія Олек-сіївна Лемке, Євгенія Станіславівна Чорноус, Богдан Григорович Бугай, Сюзанна Антонівна Кузьменко, Анна Миколаїівна Гречух, а також Валентина Олександрівна Лихацька, яка й нині продовжує активну професійну діяльність. На кафедрі, що тоді була в міській лікарні №1, панував академічний дух. Пригадую портрети корифеїв пропедевтики, розміщені галереєю в коридорі, кількасот таблиць на спе-ціальному стенді, які нам демонстрували на заняттях і лекціях. Ми багато працювали практично, регулярно нам демонстрували пацієнтів, згодом ми самі їх обстежували.
Мені подобався цей предмет, адже після теоретичних дисциплін ми потрапили в лікарняне середовище, де безпосередньо й навчалися.
– Чим вас передусім захопила пропедевтика?
– Пропедевтика є специфічним предметом усієї внутрішньої медицини, і нам наголошували тоді (тепер роблю теж саме), що від того, як надійно закладеться цей фундамент, залежать знання та вміння з внутрішньої медицини взагалі та й з інших предметів теж. Розуміння ж предмета залежить від попередніх знань з анатомії, фізіології та патологічної фізіології, біохімії, гістології. Цікавим було досягти розуміння появи тих чи інших симптомів через патогенез, розуміння того, що відбувається в організмі пацієнта з тими чи іншими ознаками хвороби. Вдячна моїм викладачам, які міцно заклали цей підмурівок, тому при виборі напрямку професійної діяльності в мене не було сумнівів.
– Хто з викладачів найбільше доклався до вашого професійного становлення?
– Особливо вдячна Марії Олексіївні Лемке, яка вела в нашій групі заняття з пропедевтики внутрішньої медицини. Її водночас вимогливий та інтерактивний стиль викладання, її харизма сприяли тому, що предмет ми вчили дуже ретельно. Саме Марія Олексіївна Лемке, а також Анатолій Васильович Єпішин стали для мене прикладом на початку професійної діяльності на кафедрі.
Терапія мені дуже подобалася й на старших курсах. Дуже вдячна Миколі Івановичу Шведу, який своєю доброзичливістю та глибокими знаннями прищепив інтерес до кардіології; Іванові Іоновичу Журі, чий системний підхід до матеріалу став для мене зразком, крім того, імпонувала його людяність; Мар’янові Васильовичу Гребенику, який вів заняття на 6-ому курсі та в якого ми вчилися, що в медичній професії слід постійно бути в «тонусі», все робити професійно.
Навчаючись, водночас відчувала необхідність працювати в медичному середовищі. Тому навчання на 4-му курсі поєднувала з роботою санітарки ортопедичного відділення Тернопільської міської лікарні №1, а на 5-6-их курсах працювала медсестрою приймального відділення тієї ж лікарні. Чергувала вночі та у вихідні. Довелося бачити багато різних випадків і застосовувати на практиці набуті знання та навички.
– Як остаточно вибрали свій напрямок у медицині?
– Після закінчення навчання отримала розподіл старшою лаборанткою на кафедру мікробіології в Тернопільському медичному інституті (тоді студентів з червоним дипломом залишали для продовження наукової діяльності). Через три місяці вступила до магістратури на кафедру пропедевтики внутрішньої медицини.
Варто зауважити, що мені дуже пощастило почати професійний шлях у період «вибуху» наукової діяльності в інституті. Тоді тільки-но ввели такий формат післядипломної освіти, як магістратура, що за своєю суттю об’єднувала інтернатуру та наукову діяльність. Перед студентами, зацікавленими в науковій роботі, відкривалися можливості після успішного складання вступного іспиту залишитися в альма-матер та проводити наукові дослідження. Вибір напрямку був для мене очевидним давно – терапія.
На кафедру прийшло нове покоління науковців, які виконували наукові роботи під керівництвом завідувача кафедри, професора Анатолія Васильовича Єпішина. Більшість цих молодих науковців надалі стали викладачами, згодом – доцентами різних терапевтичних кафедр університету. А тоді ми разом працювали в цій «кузні кадрів», водночас з веденням пацієнтів під керівництвом викладачів кафедри пропедевтики, обстежували хворих у рамках наукової роботи, проводили лабораторні дослідження, публікували тези та наукові статті, вчилися проводити практичні заняття зі студентами. Цей період дуже багато дав мені для професійного зростання як лікарки, науковиці та педагогині. Я розпочала наукову роботу з діагностики та лікування інтоксикаційного синдрому при пневмонії.
Особливо вдячна моєму науковому керівнику Анатолію Васильовичу Єпішину, який ставив перед нами все нові й нові завдання для нашого професійного зростання й водночас привчав до самостійної роботи, ділився власним досвідом, щиро переймався нашими успіхами та проблемами, допомагав нам у ключових моментах, там, де це було необхідно.
Дуже вдячна також академіку Михайлові Антоновичу Андрейчину, який, перебуваючи на той час на посаді проректора з наукової роботи, завідувача кафедри інфекційних хвороб, створив можливість для молодих науковців проводити лабораторні дослідження в кафедральній лабораторії, де збиралися та обмінювалися думками багато молодих і талановитих науковців, панувала демократична атмосфера. Саме завдяки наданій можливості працювати в лабораторії наш університет згодом поповнився талановитими кадрами.
– 2003 року ви захистили кандидатську дисертацію в Інституті фтизіатрії та пульмонології ім. Ф.Г. Яновського на тему «Ефективність вугільного ентеросорбенту й озонотерапії в комплексному лікуванні хворих на госпітальну пневмонію з різним ступенем ендогенних інтоксикацій». Як надалі складалася ваша наукова та викладацька діяльність?
– На посаді асистентки кафедри за сумісництвом я почала працювати приблизно на рік раніше. Тоді запроваджували навчання іноземних студентів англійською мовою. Для мене це було дуже цікаво. Із задоволенням відвідувала курси англійської мови при університеті, вивчала предмет англійською та одразу мала багато мовної практики. Згодом тривала робота над створенням і перекладом навчально-методичних матеріалів англійською, презентацій лекцій, водночас я була відповідальною за вебсторінку кафедри. Всю цю роботу починали чи не «з нуля», адже було цікаво прийняти цей виклик. Нині мій стаж роботи з англомовними студентами вже 20 років.
«Успіхи випускників надихають навчати нові генерації лікарів»
– Нинішнє покоління студентів надихає до праці?
– Надзвичайно! Здебільше веду заняття для іноземних студентів, у чому є певна специфіка. Ці молоді люди приїхали вчитися здалеку, мотивовані бути добрими спеціалістами й, як правило, ставляться до навчання відповідально, що зобов’язує підвищувати рівень викладання. Намагаюся підтримувати контакт з випускниками у Фейсбуку. Хоча на безпосереднє спілкування часу не вистачає, спостерігаю, як вони стають фахівцями в галузі медицини, зростають і розвиваються професійно. Це дуже надихає навчати нові генерації лікарів.
– Що хотіли б сказати своїм студентам?
– У світі, що постійно змінюється, потрібно знати власні сильні та слабкі сторони, зрозуміти, в чому ваш потенціал, крім того, необхідно розвивати такі якості, як спроможність ефективно взаємодіяти з іншими людьми, домовлятися, розуміти емоційний стан, мотиви співрозмовника. В медицині така компетентність надзвичайно важлива.
– Власне, ці слова ви яскраво підтверджуєте своїми професійними здобутками. Поділіться з читачами.
– У період після захисту працювала асистенткою, а з 2011 р. – доценткою кафедри. Крім методичної роботи, публікації наукових статей, почалася інтенсивна робота з написання та видання навчальних посібників – з методики обстеження терапевтичного хворого, основ електрокардіографії, комунікації в медицині (всього шість, англійською мовою – два). З 2016 року створено Центр симуляційного навчання ТНМУ, де була призначена відповідальною за організацію роботи кафедри пропедевтики та взялася до роботи. Це була цікава робота, нешаблонна. Аби створити сценарій симуляційного заняття, потрібно було знайти правильний методичний підхід, щоб студенти активно працювали та в кінцевому під-сумку опанували необхідні навички. Заняття були інтерактивними, практично орієнтованими, тому подобалися студентам. Тоді ж започатковано конференції з медичної симуляції в нашому університеті, в яких кафедра брала активну участь. За період від 2016 року центр прогресивно розвивався, його безперервно оснащували новою апаратурою. Нині він – один з найкращих в Україні, отримав міжнародне визнання й надалі розвивається.
На симуляційному оснащенні (манекени, таск-трейнери) студенти мали значно більше можливостей відпрацьовувати практичні навички. Було створено можливість практичної роботи з аускультації серця та легень. Кафедра пропедевтики внутрішньої медицини активно взялася за організацію симуляційних занять, ми відвідували тренінги та курси з підвищення педагогічної майстерності та методики проведення медичних симуляцій, на які запрошували фахівців з-за кордону, зокрема, Колетт Фозі Долл, сертифіковану тренерку із симуляційної медицини в Едмонтонському університеті, членкиню асоціації симуляційної медицини (Канада).
2017 року відвідувала курси з підвищення рівня володіння англійською мовою та склала ліцензований іспит FCE від Кембриджського університету на рівень володіння В2. Дуже завдячую адміністрації нашого закладу за створену можливість відвідувати ці курси, вони були насправді ефективними та цікавими й дозволили активним викладачам реалізувати свій потенціал та підвищити професійний рівень. Працювали інтенсивно, але було цікаво, бо зібралася команда молодих, активних та обдарованих «учнів» під керівництвом досвідчених викладачів, у тому числі носіїв мови – з нами працював Шон Гікс, член Корпусу Миру в Україні, дуже щира та відкрита людина. У такому складі працювали ефективно й майже всі успішно склали іспит.
– А ще вам довелося впроваджувати в нашому університеті проведення ОСКІ.
– Так, незабаром після того, як пройшла курси, отримала дуже почесну для себе місію – організацію та впровадження в університеті об’єктивного структурованого клінічного іспиту, який насправді вже давно був започаткований в ТНМУ, але його реформатування й наближення до світових стандартів було одним з елементів політики нашого університету, спрямованої на безперервний розвиток та інтеграцію у світовий освітній простір. Нас з доценткою кафедри акушерства та гінекології № 2 Наталією Петренко відрядили у Тбіліський державний медичний університет для запозичення досвіду проведення ОСКІ. Із задоволенням згадуватиму цю подорож ще тривалі роки, адже справді була вражена гостинністю грузинів! Часто про неї чула, але лише там зрозуміла, що це не просто слова. Нам створили дуже комфортні умови та показали надзвичайно багато різних історичних місць, які тільки можна було охопити за два дні. І, звісно ж, постаралися надати вичерпну інформацію щодо самого іспиту.
Після цього почалася напружена робота саме з організації ОСКІ. Дуже тішуся, що в нас підібралася команда активних, можна сказати, пасіонарних викладачів: Надія Володимирівна Пасяка, Наталія Володимирівна Петренко та Наталія Богданівна Галіяш, які мотивовані створювати нове, оскільки цей шлях є часто нелегким і вимагає вкладання часточки душі, часу, зусиль, а також креативності та нестандартного мислення. Робота триває. Іспит запущено 2019 року, працюємо надалі над перспективами 2022-ого.
«Сім’я – мій основний стимул до роботи»
– Зізнайтеся – як все це встигаєте?
– Багато залежить від того, як зорганізуєшся. Крім того, я погано почуваюся, коли щось розпочинаю та не закінчую. Відчуття задоволення, коли виконаєш роботу й бачиш результат, винагороджує.
Та передусім встигаю завдяки чоловікові, який мене розуміє, підтримує та, за потреби, прикриває у побутових моментах. Якби всі обов’язки у сім’ї були на мені, то мої професійні якості, впевнена, страждали б.
Мій чоловік Олег Олексійович – моя надія й опора. Він лікар-функціоналіст. Оскільки ми обоє лікарі, нам є про що поспілкуватися. Дуже люблю, коли можемо ділитися думками, вислухати одне одного. Це один з ресурсів, що дозволяє відновитися, коли можеш виговоритися, отримати пораду.
Чоловік дуже допомагає також у повсякденних справах. Скажімо, із задоволенням готує, дбає про дітей. А ще він прихильник здорового способу життя, ходить щодня на масив Дружба пішки на роботу та назад, старається, щоб ми правильно харчувалися. Така ось у нас філософія в сім’ї. Це добрий приклад для дітей.
– Якщо трапляються моменти внутрішнього спустошення, що рятує?
– У мене не буває спустошення, хіба – втома. Втома, коли вже геть зашарпаюся, бо маю кілька різних справ, які треба вирішити одночасно. Тоді треба обов’язково від усього відпочивати. Помітила, що останнім часом мені у цьому допомагає музика. Це гармонізує. І, повторюся, сім’я. Сім’я – це мій основний стимул до роботи.
– Діти не хочуть наслідувати вас у професії?
– Керуюся принципом, що кожна людина сама повинна розпізнати свій ресурс і долучатися до того, що їй вдається найкраще. У нас дві доньки – їм 23 і 10 років. Старша Люба нещодавно закінчила магістратуру в педагогічному університеті. Вона не дуже прагнула йти в медицину, їй легше давалися іноземні мови. Ще навчаючись на другому курсі, знайшла роботу, де працює й досі. Можливо, не надто оплачувану, але вже студенткою донька відчула, що таке фінансова самостійність. Тобто вона почувається у житті значно впевненіше, ніж я в її віці.
Молодша Іринка навчається в школі, тож я ще молода мама (усміхається). Ще не визначилася, ким буде. Вона дуже креативна, із смаком поєднує кольори. У десять років шиє лялькам дивовижні речі. Можливо, буде дизайнером. Побачимо.
– Які періоди в житті були для вас найскладнішими?
– Коли старшій доньці було три роки, вона важко захворіла. Це наклалося на мій захист дисертації та початок роботи з іноземними студентами. Було, що я перебувала в лікарні з дитиною протягом дня, потім бігла проводити заняття, а тоді поверталася назад до лікарні. За кілька днів з документами їхала до Києва, а потім знову все по колу…
– Як витримали таке навантаження?
– Скажу відверто: якби в мене була робота, що не відповідає моїй натурі, справді б не витримала. Коли робота в задоволення, тоді можеш більше. Крім того, повторюся, я не маю спокою, якщо в мене є щось незакінчене. Ще й батько дуже спрямовував мене писати дисертацію, працювати в науці. Він пішов із життя саме незадовго до всіх цих подій. Тож я мусила це довести до кінця бодай заради його пам’яті.
Згодом, на щастя, все стабілізувалося. А через два роки після народження молодшої доньки перенесла операцію в Національному інституті ім. М. Амосова. В мене був складний післяопераційний період. Тож хочу ще й ще раз подякувати всім, хто мене тоді та раніше підтримував: моєму кафедральному колективові, університету – за фінансову підтримку та, звичайно, лікарям-кардіологам. Завдяки розумінню й підтримці я вийшла благополучно з усіх моїх складних часів.
– Ви щаслива людина? Які складові вашого щастя?
– Складові мого щастя – сім’я, улюблена робота й можливість постійно пізнавати щось нове. Тим і щаслива жінка, що може реалізувати себе в різних напрямках. Так, я щаслива.
– Маєте місце, де відпочиваєте душею?
– У мене є два таких місця. Перше – дача в Лозовій, яку заклав мій батько. Там ростуть дерева, які він садив, там мама й тато дуже багато працювали, тож це наче пам’ять про моїх батьків. Відчуваю в цьому місці особливий зв’язок з ними.
Друге місце – навчально-оздоровчий комплекс «Червона калина», де, можна сказати, виросли мої донечки, бо ми їздимо туди, по суті, щоліта. Я його рекомендую всім, хто має дітей, адже це чудове місце для літнього відпочинку. Там абстрагуєшся від усього й по-справжньому відпочиваєш посеред тиші та свіжого повітря. Дуже вдячна всім, хто доклався до створення «Червоної калини», за те, що в нас неподалік є така база відпочинку. Там наче потрапляєш в інший вимір.
– Що самі собі хотіли б побажати з нагоди ювілею?
– Щоб вистачило здоров’я та мудрості його зберегти! Щоб був час, ресурси та можливості для того, що вважаю більш перспективним, необхідним, важливим! Менше рутини, а більше сил та енергії.
– Щиро вам цього бажаю та дякую за цікаву розмову.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА